Таємна тиша вечірніх перевтілень,
Заснулі гомони когось
З просоння кличуть,
І вже проміння біле відлетіло
На тиху втому тихого обличчя.

На тиху втому, начебто, додому,
На тиху втому, начебто, за обрій
І незабаром стане вже відомо:
Котрі із стін є злі, котрі добрі.

Когось вони до ранку возвеличать,
Когось вони покинуть ночі на поталу,
До безголосся стишилось обличчя -
Воно іще не відає, що сталось.

Чом тінь весела ходить за журбою?
Чом тінь зорі - приємне чорне тло?
Лице іще лишається собою,
Воно іще від себе не втекло.

Воно ще повне щирості і віри,
Воно ще повне сонячних прощань,
Воно ще не шукає тіні звіра,
Щоби когось лякати з-за куща.

Моє ти, біле личенько дитинне,
Покинь той промінь, тінь собі візьми,
Могутню тінь величну і картинну,
І мниму велич викрій із пітьми.

І на останок, стишено послухай,
Щоб маскарад відчуть уже сповна,
Як поночі дзижчить велично муха,
Що має тінь сіамського слона,
Сіамського слона...